Син і батько, як і раніше, майже недосяжні один для одного. Анатоль прикладає зусилля для пошуку допомоги і союзників як всередині, так і поза межами України.

Це виснажуюча боротьба не тільки за майбутнє дитини, а й проти млинів примхливого і зруйнованого державного апарату. З часів Майдану мало що змінилось в сформованій ще в радянському стилі системі презирства закону і беззаконня. Визначальними є гроші, влада та ідеологія. Реформи проходять тільки на поверхні. Наскрізь корумпована і деспотична юстиція виглядає нездатною до реформування.

Залишається тільки великий страх і сподівання - в самий розпал кризи, вічного застою і війни...

Після тривалої підготовки та посеред української президентської передвиборчої кампанії: подальші лицарі в білому - журналісти Коссов, Курт та Руденко – поспішають на допомогу тату Анатолю та його синам. Англомовний тижневик «Kyiv Post», медійний флагман боротьби за верховенство права та інтеграцію на Захід, детально інформує про долю Еміля та Еліаса і про продовження політики українського держапарату щодо викрадення дітей:

Репортаж про політику щодо викрадення дітей «Kyiv Post» --> https://www.kyivpost.com/lifestyle/how-ukraine-is-failing-foreign-fathers.html

В репортажі уміло акцентуються усі похмурі аспекти викрадення, які стосуються тисяч українських «розлучених» батьків:

• позбавлення прав, ізоляція та знущання над дітьми,
• розгубленість залишених батьків в раболіпних лабіринтах державної бюрократії,
• безмежна корупція, беззаконня, самоуправство, упередженість та некомпетентність судової влади та адміністрації радянського зразку,
• багаторічне затягування проваджень з повернення та спілкування,
• невиконуваність найпростіших регулювань щодо контакту батька та дитини.

Це відіграє важливу роль, оскільки «Kyiv Post» ціниться та користується повагою в академічних, підприємницьких та дипломатичних кругах.

+++

В тому ж випуску ретельно вивчаються порушені обіцянки президента Порошенка, який прагне бути переобраним. Громадськість та засоби масової інформації роблять висновок про його повну невдачу в боротьбі з корупцією та беззаконням. Трагедія Еміля та Еліаса є її частиною.

Таким чином, Порошенко не може використати свій офіційний бонус в якості головнокомандуючого, захисника вітчизни та (псевдо-) європейця – а його виступи щодо «армії, мови, віри» майже не справляють враження. На милість виборців він далеко позаду – саме за новачком в політиці та коміком на ТБ Зеленським, який в популярному сатиричному серіалі «Слуга народу» в якості борця із всюдисущою корупцією та розграбуванням народу сам стає президентом.

"Слуга народу" / Епізод 2 на телеканалі 1+1 --> https://youtu.be/T9kL5XSMBxo?list=PLf89RI4CS7yff8v50N-tc2l8R5bcDqP0N

+++

Лише за два тижні до цього Верховний суд відхилив новий кримінальний закон проти незаконного самозбагачення, який був обов’язковою умовою західних країн-кредиторів для отримання безвізу та фінансової допомоги. Притягнуте за вуха обгрунтування Верховних суддів: закон порушує презумпцію невинності по відношенню до обвинувачених, він навпаки стане тягарем доведення в збиток їм. Таким чином, Національне Антикорупційне бюро (НАБУ) змушене припинити десятки попередніх розслідувань проти високопоставлених чиновників.

Звіт про корупцію «Kyiv Post» --> https://www.kyivpost.com/ukraine-politics/nabu-on-constitution-courts-decision-cases-on-illicit-enrichment-will-be-closed.html

Процес відображає тривалу тотальну корупцію, свавілля та беззаконня, а також нахабне порушення договорів та віроломність владик в Києві та їх поплічників в судовій системі та адміністрації. Це впливає на всіх рівнях: від безперешкодного самозбагачення панівних класів суспільства до справ щодо правового статусу дитини.

Під поверхнею Майдану, лакованою «під Європу», майже все лишилось незмінним - включаючи жорстку політику України щодо викрадення дітей. Крім того, до сьогодні не притягнута до відповідальності жодна з осіб, відповідальних за розстріл на Майдані 2014-го року.

Безжалісна українська політика викрадення, позбавлення та відсторонення дітей брутальним чином вимагає нової жертви: в Одеській області, м. Білгород-Дністровському, здійснюється замах на громадянина Італії, батька, Джованні Арканджелі, чий маленький син Джуліо був викрадений його матір’ю-українкою з Риму навесні 2017 р. Кілька невідомих нападників облили Джованні на вулиці дуже сильною кислотою. Поліція з’являється на місці злочину з великою затримкою та не виявляє значного інтересу до його розслідування.

Це вже другий напад на Джованні - судячи з усіх підозрілих обставин - замовлений матір’ю-викрадачкою. На перший замах навесні 2018 р., під час якого йому зламали носову кістку, українські органи влади (як і слід було очікувати) відреагували байдужістю та бездіяльністю.

Джованні мусить перенести кілька операцій в лікарні: голова та обличчя обгорілі, зір під загрозою. В умовах української держави мафії та бандитів його самовіддача за улюбленого маленького Джуліо буде коштувати йому здоров’я та неушкодженості до кінця життя.

Своєю безцеремонністю та підлістю напад викликає значний публічний резонанс: про це детально повідомляють українські та італійські засоби масової інформації.

Сюжет на телеканалі «Україна» --> https://www.facebook.com/batkomaepravo/videos/237006876988413/?t=21

Студійне обговорення на телеканалі «Інтер» --> https://youtu.be/n00aDFzpoY0

+++

Випадок з Джуліо доводить, що навіть через десятиліття після української ратифікації Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей тактика боротьби радянських структур з перешкоджанням поверненню дитини абсолютно не змінилась:

• Вже півтора року корумповані органи правосуддя затягують з заявою на репатріацію.
• Органи державної влади постійно ухиляються від пошуку зниклої дитини та перешкоджають здійсненню батьківського права на спілкування з дитиною за допомогою перевірених часом бюрократичних засобів. • На всі скарги та звернення адміністрація, органи правосуддя та радянським чином налаштована комісія парламенту з прав людини реагує ігноруванням, гордовитістю та бездіяльністю - щоб виснажити батька.

Таким чином, уряд в Києві несе значну змішану відповідальність за насильство та огрубіння: злочин на підгрунті ненависті випливає із державного злочину! Відкрита державна кримінальна змова з викрадачами дитини

• завадила Джованні ще 2017 року повернутись з Джуліо до безпечної батьківщини, Італії, замість чого він тривалий час лишався беззахисним перед сумнозвісними покидьками в Одесі,
• фактично знищила його право на спілкування з дитиною та право батьківської опіки

та

• гарантувала стороні викрадачів повну безкарність та несанкціонованість, які заохочують таку кримінальну агресію.

+++

Злочин в Одесі є сигналом для всіх батьків-іноземців: в той час, як вони ведуть боротьбу за повернення своїх дітей на безправній території України, вони абсолютно незахищені - з надзвичайним ризиком для своєї особистої безпеки! Мається на увазі логічне продовження української політики щодо викрадення дітей, метою якої є психічне, фізичне та фінансове знищення батьків, що сприймаються як порушники та вороги. Величезна шкода, заподіяна внаслідок цього викраденим дітям, що відобразилась на їхньому розвитку, не відіграє жодної ролі в нелюдській радянській системі.

У світлі трагедії Джованні та Джуліо Анатоль направляє письмове звернення заступнику міністра юстиції Глущенко, щоб остаточно встановити законність та відповідність договорам у справах захисту дітей.

Завдяки політичному впливу чи ні: Саме касаційний суд Києва, який має репутацію повністю корумпованого, несподівано виносить постанову про повернення британської дитини Александера Роджера, який був викрадений своєю матір’ю в Україну 2012 року. Такі судові рішення приймаються іноді лише «про людське око», проте принципово не виконуються, доки вони взагалі не скасовуються. Неповторним та нечуваним у справі Александера є спосіб, яким касаційний суд визнає самовільними та протизаконними всі дії та бездіяльність українських органів державної влади у провадженні, що тривало шість років, постійно затягувалось та піддавалось маніпуляціям.

Вищою судовою інстанцією встановлено, зокрема, наступне:

• Незважаючи на те, що перебування дитини в Україні є безперечно незаконним, суди нижчої інстанції використали неприйнятні та виняткові фактичні обставини справи, щоб не допустити повернення – зокрема, не дотримувались прав та інтересів дитини.
• Органи державної влади України знехтували основним правом залишеного батька на сімейне життя та не лишили йому засобів для дотримання цього права.
• Провадження з повернення навмисно затягувалось роками, незважаючи на те, що Гаазька конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення рекомендує тривалість врегулювання строком 6 тижнів.

Виняткове рішення описує стандартну ситуацію усіх батьків-іноземців в Україні, яка (не тільки) у справах дітей визначається радянською ідеологією та правовим нігілізмом. Не згадується той факт, що Україна звично проігнорувала всі британські судові рішення на користь батька Пітера Роджерса.

Проте міністерство юстиції України буде ухилятись від виконання рішення і, таким чином, просаботує повернення Александера у неодноразово перевірений спосіб.

На 67-у річницю будівництва Берлінської стіни батько Уве дізнається від Федерального міністерства юстиції Німеччини: cтіна, яка зведена українськими радянськими структурами навколо його дочки Сабіни, стоятиме далі! Після більш ніж п'яти (!) років найбільш серйозного затягування та маніпулювання процесом висококорумпований Верховний Суд України під головуванням Луспеніка відмовився повернути дитину до Німеччини.

Обгрунтування: дитина добре прижилась в своєму новому середовищі, і, на думку експертів, які ніколи не спілкувались з Уве, репатріація тільки зашкодить. Таємне викрадення з прекрасного німецького оточення суд з максимальною сміливістю охарактеризував як «законне переміщення», на яке батько мовчазно погодився і через це його батьківські права не були порушені. Жодного слова не було сказано про

• Погані умови життя Сабіни, її зникнення протягом багатьох років та її тривале занедбання сім'єю-викрадачем
• Порушення усіх судових та адміністративних правил Гаазької конвенції протягом всієї процедури.

На те, що тут знову було витягнуто з шухляди рішення винятково радянського стандарту, також вказує інтенсивне використанням замінників ("Особа 1", "Адреса 2" тощо) у пояснювальній заяві.

+++

У контексті повної корупції та беззаконня, поважний британський тижневик "Економіст" характеризує нинішні події в Україні як "похмуру оперету". Майже сто років тому письменник Булгаков у своєму знаменитому романі "Біла гвардія" назвав "соціальне життя" у Києві в короткий період незалежності після першої світової війни "оперетним". Половина десятиліття після Майдану: корумпованість, насильство, хаос та систематиче послаблення інститутів зростають, а не зменшуються - і зміна системи настане, якщо взагалі, лише за умов зміни покоління.

Таким чином, сумнозвісний український підхід до справ викрадення дітей з-за кордону залишається незмінним ще через десятиліття після ратифікації Гаазької конвенції про цивільні аспекти міжнародного викрадення дітей:

• залишити дитину у винятковому розпорядженні матері-викрадачці,
• усунути батька з життя дитини,
• за незаконної зміни юрисдикції перетворити процедуру повернення у справу опіки.

Брехня, шахрайство, підробка, маніпуляція, позбавлення прав - куди не глянь ...

У найтемніші моменти викрадення дітей та зради німецьких урядовців активна київська патрульна Олександра, яку сама росла позбавлена свого батька, направила Анатоля до українського телеканалу 1+1. З трагедії викрадення журналіст Гончарова підготувала на початку літа п'ятихвилинну програму новин з короткими нарізками та сильними враженнями від дитячого становища. В інтерв'ю виявляється манія та фанатизм мами-викрадачки Ірини: ніби Анатоль залучений до підготовки 3 Світової війни, і він не побачить Еміля та Еліаса доти, доки вони не виростуть і самі не приймуть рішення щодо контакту із батьком.

Сюжет на каналі 1+1 --> https://youtu.be/z_oQqSNSkY0

Це викликало в Україні хвилі, бо зачепило тамтешні усталені традиції сімейної опіки, і також через те, що більшість громадян не знає про викривлену політику свого уряду щодо викрадення дітей. Багато незнайомців висловлюють співчуття Анатолю або навіть пропонують активну допомогу.

+++

Настав час білого лицаря – продюсера Безлюдної та її колег з популярного телеканалу ІНТЕР, який любить критикувати уряд: «Ти хороша людина, і ми хочемо тобі допомогти!» Для Анатоля це новий різновид зустрічі: більше не злісні, корумповані урядові дракони та радянські судді, а команда сучасних, творчих та енергійних молодих жінок з позитивним ставленням до стосунків між батьком і дитиною. Як результат тижневого розслідування з виїздами на місця та інтерв’ю на каналі ІНТЕР виходить в ефір загальнонаціональна передача «Стосується кожного»: півтори години студійної дискусії з учасниками, експертами та Анатолем як головним гостем супроводжувалися відеозаписами про сумне життя дітей та інформацію про державне свавілля та порушення закону.

Студійна дискусія на ІНТЕРі --> https://youtu.be/z6_HdGqS_vM

На думку спостерігачів Анатоль може завоювати більшу частину аудиторії для себе - що не є самоочевидним в радянсько-матріархальній Україні. Публічне відлуння є значним.

+++

Внаслідок висвітлення історії в медіа Анатоль отримав запрошення до заступника міністра юстиції Глущенка, щоб особисто викласти свою справу. При всій необмеженості конкретної користі: йдеться про помітний знак, оскільки політика викрадення дитини в Україні контролюється Міністерством юстиції.

Український комісар з прав людини Денісова підтримує, за посередництвом дипломатичної підтримки з Заходу, публічні заклики міністра закордонних справ Клімкіна до Москви звільнити десятки політичних в'язнів українського громадянства з російських в'язниць. В центрі правозахисної кампанії стоїть голодування кінорежисера Сенцова з столиці Криму - Сімферополя.

Такі вимоги до російського уряду під проводом президента Путіна були б набагато більш ймовірними, якби Україна спершу випустила сотні політичних в'язнів з її території: а саме усіх викрадених з-за кордону дітей. Схоже як в’язні Путіна вони

• затримані, зачинені та ізольовані проти міжнародного права та прав людини з політико-ідеологічних причин,
• спеціально розлучені з найближчими рідними,
• обмежені офіційними бар’єрами на виїзд.

Часто вони живуть у поганих медичних, соціальних та психологічних умовах і під єдиною владою викрадача - все це без перспективи належного процесу відновлення стерпного стану.

Не менш, ніж у Росії, у високо корумпованій Україні свавільні урядові приписи стоять понад правом та договорами - просунуті з усією безцеремонністю та жорстокістю, яка не зупиняється навіть перед найбільш вразливими неповнолітніми.

Посол України у Німеччині Мельник їде до Дюссельдорфу, щоб особисто протестувати разом із групою опозиційних депутатів ландтагу Північної Рейн-Вестфалії проти порушення суверенітету своєї країни. Ця група щойно повернулася з приватної інформаційної поїздки до Криму, яка завершилась у Москві на запрошення російських окупаційних сил. Привертає увагу наступне:

• Український уряд вимагає дотримання міжнародного права у всіх справах Криму та Донбасу. Проте він сам порушує це ж міжнародне право із суворою систематичною політикою викрадення дітей.

• Україна вимагає - і отримує - масивну і необхідну для існування допомогу із західних країн. Але своєю політикою підтримки викрадення дітей вона б’є громадян, дітей і батьків, тих же західних країн кулаком в обличчя.

• Згідно договору дитяча репатріація не ставить під загрозу існування, безпеку та стабільність держави. Все більш незбагненним і недостойним є загальний бойкот Гаазької Конвенції Україною. У питаннях законності проживання та в'їзду/виїзду українські свавілля та протиріччя все ще вражають. Україна застосовує методи примусової репатріації, якщо її керівники мають політичний інтерес у цьому питанні. Про це свідчить недавня депортація екс-губернатора Одеси та екс-президента Грузії Саакашвілі, який публічно висловився проти тривалої корупції уряду в Києві.

Депортація Саакашвілі --> https://youtu.be/IVRYC9qPIRA

Анатоль звертається до Посла з особистою апеляцією, яка залишиться без відповіді. Він також просить парламентаріїв Північної Рейн-Вестфалії виступити проти України за повернення дітей відповідно до міжнародного права.

Молодий, але уже досвідчений український рух за права дітей та громадян «Батько має право» під проводом Швеця та Громової пропонують Анатолю підтримку та мікро-контроль допомоги Емілю та Еліасу. У своїй декларації 2015 року ця ГО засуджує безглузду систему порушення законодавства та дискримінації постраждалих дітей. Наглий державний саботаж Гаазької Конвенції є частиною цього.

Поряд із обставинами в українських розділених сім’ях ГО «Батько має право» визначає, що також повинні на власному досвіді пережити іноземці, які позиваються через порушення Гаазької Конвенції:

• Батькові є практично неможливо перебувати з дитиною у місці, яке він обрав.

• Адміністрації та суди повністю на стороні жінок і матерів. Вони працюють як гільйотини, котрі безжально і у повній зневазі відрубують найпростіші батьківські права. Вони заперечують законну рівність батька і матері в обов’язках і правах, а також необхідність, щоб батько брав участь у вихованні дитини. Як правило, вони дають батькові лише кілька тижневих візитів - і це лише в присутності матері, що переважно приводить до високої напруги на шкоду дитині**.

• Навіть найменші права доступу батька не надаються владою, якщо мати відмовляється від них. Порушення прав батьків і дітей не карається жодними державним санкціям. Немає механізмів виконання.

• Ніхто не притягується до відповідальності за порушення дитячих та батьківських прав.

• У цьому соціальному секторі панують тотальна корупція та хабарництво, які є загальноприйнятними у цій країні, так що конфлікти довкола дитини представляють вигідне джерело доходу відповідальним посадовим особам.

Співпрацюючи з «Батько має право» та багатьма іншими постраждалими, Анатоль отримує ще глибше розуміння катастрофічного стану справ в Україні. Верховенство права та європейська цивілізація відсутні. Замість цього панує токсична суміш радянської ідеології та примітивних азіатських степових інстинктів, яка у всіх питаннях щодо дитини надає природну перевагу матері - і, якщо необхідно, прагне ліквідувати батька як зайвого та джерело тривоги.

Той, хто повинен зустрітися лицем до лиця з нарцисичними, домінуючими викрадачами-матерями та крижаними, зіпсованими радянськими чиновниками в адміністрації та судах, може легко оцінити розмір і наслідки цієї помилки. За ідейне про-материнське безумство в Україні Еміль, Еліас та безліч інших викрадених та ізольованих дітей платять з щастям свого дитинства та здоровими перспективами на все життя.

Знову тисячі людей в Німеччині мусили провести передріздвяний та різдвяний час без своїх улюблених дітей, онуків, племінників або братів/сестер через їх викрадення – сумуючи та переживаючи за їхню долю. Так і для Еміля та Еліаса повороту на краще не сталося в 2017 році.

Святвечірнє відео-повідомлення Анатоля до дітей –> https://youtu.be/LntBVgZjEHQ

Усі відповідальні державні органи України не перестають толерувати та заохочувати злочин викрадення дітей. А німецький уряд не звертає на це уваги.

Якби політикам присуджувалась премія за любов до правди у сфері транскордонного викрадення дитини, то - несподівано - єдиним претендентом був би заступник міністра юстиції України Петухов. Тому що він єдиний чиновник у цій брудній міжнародній грі, який відкрито визнав: Україна не відправляє жодну викрадену дитину назад до Німеччини – і таким чином повністю бойкотує Гаазьку конвенцію !

Правда від бандитського рота: Заступник Міністра юстиції в телевізійному інтерв’ю -> https://youtu.be/OygZDR_80kQ

Вже протягом півроку невідкладна скарга Анатоля на викрадення, знущання та жорстоке поводження з дитиною висить без розгляду в закорумпованому Солом'янському районному суді м. Києва. Відповідальна суддя Кицюк була звільнена через скандал із зловживанням службовим становищем навесні. Справу передали голові суду пані Шереметьєвій, ще більш холодній та радянській. На короткому слуханні вона ігнорує всі питання щодо добробуту та місцезнаходження дитини та цілу купу поліцейських записів про відмову в доступі - а потім, з формальних причин, відхиляє судовий позов.

Причиною є підробка радянсько-бюрократичного зразка, сфальсифікована в якійсь підсобці: нібито існує друга справа схожого змісту, а це недопустимо за протоколом. Як і очікувалось, у тексті рішення не вказано, про який саме інший процес йдеться.

Таким чином, перевірка славнозвісних вищих судів в Україні є вкрай необхідною - це стає зрозумілим батькові за роки блокади. З часу викрадення Еміля в Анатоля за плечима вже понад 20 українських судових процесів щодо повернення та поводження з дитиною, і ситуація жодним чином не покращилась. Справи у інших татів, що виборюють дітей за Гаазькою конвенцією, теж не краща - бо так хочуть радянські структури в Україні.

нестримна судова корупція: Відео-послання Анатоля його втраченим синам --> https://youtu.be/j8EpURxasOs

Угода про асоціацію України з ЄС вступила в силу. Таким чином, важіль, який могутня Німеччина може застосувати до слабкого уряду в Києві, стає ще довшим: угода вимагає верховенства права та поваги прав людини в цілому, а Гаазька Конвенція – відповідності та захисту прав дітей особливо.

Ані впродовж довгих років переговорів після Майдану 2014, ані в контексті підписання договору Україна не мала наміру припинити свою жорстку політику викрадення дітей та позбавлення прав на дітей іноземних батьків. У цій сфері продовжується порушення міжнародних прав, прав людини та прав дитини. Україна залишається тихою гаванню для своїх громадян/ок, які викрадають своїх дітей з-за кордону.

Справжній український національний спорт полягає в тому, щоб усувати іноземних татів із життя їхніх викрадених дітей через інституційну обструкцію та репресії. Жертви з країн ЄС постійно повідомляють про приниження, дискримінацію та презирство від радянського правосуддя та адміністрації, і що у цій розбитій системі вони виступають перешкодами і ворогами. Це досвід, який вже майже півдесятиліття переживають зразкові тати Анатоль і Уве.

Особливе збочення: із введенням безвізового режиму українські громадяни отримали можливість вільно пересуватися в Шенгенській зоні, в той час як самовільні заборони на виїзд для викрадених в ЄС дітей існують і далі !

Настала четверта річниця викрадення Еміля. Дитина росте в бідності практично як напівсирота, залишається ізольованою та замкненою, недорозвинутою та недостатньо доглянутою, без підтримки та перспективи, без зв’язків та стабільності. Навіть його щомісячні аліменти не використовуються сім’єю-викрадачами. Невикористаним залишається також Емілеве дороге німецьке приватне страхування.

Країна-донор Німеччина ще досі ніяк не стимулює зміну української політики щодо викрадення дітей. По суті, радянське правосуддя та адміністрація в Києві перешкоджають кожній спробі Анатоля пробити стіну до свого улюбленого сина. В його 42-й в історії викрадення подорожі до України неможливою стала навіть передача подарунків на День народження Еміля.

Доброзичливі поліцейські розповіли Анатолю відверто про практику української влади:

• Як іноземець, він перебуває на тому ж рівні в сімейних конфліктах, що й нелегальний іммігрант з Чорної Африки.
• Враховуються лише (егоїстичні) інтереси матері, а добробут дитини та батьківські права постійно ігноруються. Це означає, що іноземні тати масово дискримінуються за походженням та статтю !
• «У цій країні Вам ніхто не допоможе!» *

Трагічна доля Еміля, підсилена такими суспільними упередженнями, є одним з прикладів серед багатьох викрадених за кордон дітей. Їхня кількість стрімко зростає, а німецька політика закриває на це очі. Таке ігнорування виражає ворожість до дітей у німецькому суспільстві – з її все частіше бездітним керівним складом.

Політичний відео-журнал «Report Mainz» першого каналу німецького телебачення (ARD) вперше освітляє характерні аспекти трагедій викрадення Еміля і Сабіни:

• Максимальна офіційно і також на камеру заступник українського міністра юстиції Пєтухов заявляє: досі від Німеччини були отримані 33 заявки на повернення дітей і досі жодна викрадена німецька дитина не була повернута. Таким чином, відсоток повернень дорівнює нулю!
• Активіст українського права і адвокат Пронін характеризує нинішнє порушення міжнародного права в якості «абсолютного стандартної ситуації».

Звіт «Report Mainz» --> https://youtu.be/24aFwvO4RUE

Перед мільйонною аудиторією глядачів тепер поширено однозначно: Україна повністю бойкотує гаазьку конвенцію.

Київська суддя Кицюк без попередження не з'явилась на заздалегідь заплановане засідання суду щодо перегляду нелюдського регулювання зустрічей у випадку Еміля. Ця форма спонтанної «відпустки» є засобом уникнути поточних перевірок в корумпованій судовій системі.

Саме Кицюк в 2015 не тільки присудила репресивний, незаконний режим зустрічей "шість годин на місяць" для Еміля і Анатоль. Нещодавно вона також була тимчасово затримана поліцією Києва за безрозсудну поведінку на дорогах, пияцтво і агресивне публічне поводження. Цей скандал висвітлив анти-соціальне середовище, яке панує в судовій системі України і визначає долі дітей.

Український телевізійний звіт про суддю скандалу Кітчука --> https://youtu.be/2QNoEPgsn-s

Це сороковий поїздка батька в Україні, після того, як його син був викрадений влітку 2013 року.

Враховуючи тривалу ізоляцію і уразливість Еміля, прокурор Мюнхена продовжив запит на арешт Ірини Інтерполом.

Вельмишановний український експерт в законодавстві Євген Пронін, член парламентського комітету по боротьбі з корупцією, в експертизі щодо політики повернення дітей, встановив: Україна систематично порушує міжнародне і фундаментальне право людини. Фактично повернення дитини через правову систему неможливе.

також:

• Судова система радянського типу є ні незалежною, ні законослухняною. В очах населення вона повністю дискредитована.
• Немає жодного ефективного контролю суддів, які зловживають своїм положенням і порушують закони.
• Числені випадки викрадення дітей, незаконна і довільна адміністративна і судова практика демонструють правовий нігілізм і елементи корупції в Україні.

У той же час джерела в поліції підтверджують: Українська влада наклала заборону на виїзд Еміля і Сабіни за спиною батьків. Повсякденне життя в дитячому ГУЛАГу в Україні: обидві дитини, ніби в'язні, як і раніше, переміщаються з місця на місце сім'ями викрадачів і ізолюються - при офіційним потуранні влади.

Поліцейські джерела в Києві підтверджують Уве та Анатолю: українська влада встановила за спиною татів заборони на виїзд Еміля та Сабріни. Таким чином, без (практично виключеної) згоди самих мамів-викрадачок, прості відвідини та поїздки на канікули дітей до татів до Німеччини стають неможливими.

Спершу мами-викрадачки збудували внутрішню стіну довкола дітей, а тепер і Україна збудувала зовнішню стіну у відомій радянській манері. Таким чином, створюються умови, як і в колишній комуністичній системі інтернування (ГУЛАГ): Діти, як і ув'язнені, довільно переміщуються з місця на місце та ізольовані - без відома найближчих родичів.

Активісти з цивільних прав, які взялись за відновлення правосуддя, а отже, і повернення додому Еміля і Сабіни, визначили: на даний час понад 400 дітей з-за кордону нелегально утримуються в Україні, без перспективи повернення.

+++++

Долі Еміля та Сабіни є дзеркалом великої політики: Україна є практично нездатною проводити реформи та є несумісною з ЄС. У 2014 році колишні носії надії Петренко, Янчук і Пєтухов з Майдану стали на чолі Міністерства юстиції. Сьогодні вони підписують, не тільки у справах Гаазької конвенції, ті самі брехливі радянські бюрократичні укази та заяви, як їхні попередники зі старого режиму. Їхні колишні однодумці не впізнають їх більше – корумповані системою, лише трохи видимості реформ на поверхні. Кажуть «Європа», а чинять по-радянськи. Система чітко спрямована на послаблення та відсторонення татів, котрі намагаються відбороти своїх дітей завдяки Гаазькій конвенції. Гостра загроза дитячому благополуччю нікого не цікавить.

В Києві навіть неполітичні знавці цієї ситуації соромляться того, що українська держава робить з викраденими дітьми та їхніми кинутими родичами. Вони вибачаються від імені країни перед Уве та Анатолем.

Представник по правам дітей і віце-президентка Європарламенту Макгіннесс у відповідь на запит Анатоля про допомогу заявила наступне: Міністерство юстиції України офіційно наполягає на висновку, що процес репатріації був юридично виважений і тривале перебування Еміля в Києві легальне.

Жодної згадки, однак, немає про:

• систематичний обман іноземного HCA-заявника
• доведені масові порушення міжнародного права на адміністративному і судовому рівні
• тривала ізоляція і низький рівень розвитку дитини
• інституційне насильство щодо відчудження батька дитини і
• спустошливі умови в судовій системі

Панування брехні замість верховенства закону - це українська реальність навіть після (незавершеної) революції на Майдані.

Дякуючи прогресивній мережі батьків, що добиваються справедливості через Гаазьку конвенцію, стало швидко відомо про новий випадок німецько-українського викрадення дитини: маленька Софія Ц. була викрадена з Баварії в донецьку зону військових дій. На запит батька про повернення Софії ані Федеральне управління юстиції, ані Міністерство закордонних справ не повідомили про бойкот Гаазької конвенції та катастрофічну правову ситуацію в Україні. Натомість батько наштовхнувся на байдужість та незацікавленість.

+++++

У випадку Сабіни Україна широко застосовує свою зрадницьку політику зволікань: процедура повернення тягнеться вже п'ять (!) років – за порушення норм прискорення за Гаазькою конвенцією та без жодного офіційного протесту з Німеччини.

Недавно проведені масові усунення високопоставлених суддів українським парламентом підкреслюють абсолютно корумповані та мафіозні обставини, за яких відбуваються процедури повернення дітей – затягуються і маніпулюються. Під чистки потрапили усі суди, які були задіяні в зриві повернення Еміля додому та в руйнуванні сімейних зв’язків.

Подібний до радянського комітет з 13 функціонерок київського комітету у справах неповнолітніх відхилило заяву Анатоля щодо скасування всіх обмежень на зустрічі. Після двох кафкіанських слухань одноголосно постановили, що мати дитини виконує свої обов'язки, благополуччя дитини забезпечується, і що нема ніяких підстав для будь-яких змін в режимі доступу. Навіть для українських стандартів кричущі некомпетентність, свавілля і радянсько-феміністський ухил комітету, де:

• як і в суді ігноруються всі непасуючі докази - особливо медико-соціальні звіти про критичний стан Еміля і численні повідомлення поліції про відмову в доступі
• затребуване Анатолем незалежне медичне обстеження відхилене і
• його заяви не протоколюються, його адвокат не допущений, так що немає ні доказів, ні свідків

У спробі не заплямувати свій одяг, посольство Німеччини в Києві спільно ініціювало цей спектакль - хоча актори і їх методи добре відомі і нульовий результат був цілком передбачуваний. Німецька і українська офіційні сторони знову спільно продемонстрували, що вони не зацікавлені в зміні статусу-кво. Батько і син вимушено розлучені і тепер зіштовхнуті ще глибше в трясовину українського свавілля, зловживання владою і позбавлення прав. Тривалі державні злочини проти права людини на сім'ю не дають навіть можливість відзначати Різдво і день народження разом.

Солом’янський районний суд Києва офіційно встановив друге батьківство Анатоля: Еліас Єлисей є братиком Еміля, народженим у Києві у 2014р., так званим «останнім голом» з періоду краху сімейних стосунків. Ірина довго приховувала його існування. Тест на батьківство вдалось зробити лише через судове рішення, бо Ірина не дозволяла цього сама. Як на звичне українське судове свавілля обґрунтування було на диво об’єктивним та благородним: кожна дитина має право знати свого рідного батька !

Дивним чином, на відміну від випадку Еміля, українська влада не накладає жодних обмежень на зв'язок між Еліасом та Анатолем, так що вони можуть бути разом у будь-який час і в будь-якому місці. Проте Ірина забороняє зустрічі в інший час, окрім того, який дозволений Анатолю з Емілем.

Еліас не має за собою такої брутальної історії викрадення, тому виглядає більш здоровим та неушкодженим. Знову ж таки, відносини батька-сина визначаються теплотою, сердечністю та цікавістю. Ірина та її мати реагують на це з великою агресією та постійним втручанням. Еліас так само підпадає під контроль, нарцисизм та параною цих двох жінок, як і Еміль. У цій хворобливій системі примусу дітям бракує стабільності, тяглості та здорових можливостей розвитку. І далі стаються блокування, які запротокольовані поліцією, але безрезультатно.

Радянська служба захисту дітей не втручається, незважаючи на неодноразові повідомлення про гнітючі умови. Анатоль страждає подвійно через обох улюблених синів. В беззаконній Україні його руки зв’язані.

+++++

Примітка:

Подібно як і Еміля, Еліаса постійно замикають та ізолюють від Анатоля, але він не був викрадений через кордон. Тому він не підпадає під дію Гаазької конвенції. Тому детальніше про нього можна почитати на іншому ресурсі.

Хроніка Еліаса --> https://www.facebook.com/nichtohneemil/

В свої щомісячні поїздки в дитячу в'язницю в Києві Анатоль регулярно був свідком невротичних станів малюка, які підтверджували лікарі: він широко розкриває оченята, сильно хрипить, тремтить всім тілом і важко заспокоюється. А якщо нещасний хлопчик біжить до тата попрощатись до дверей, агресивна матір хапає його за комір, волочить в спальню і замикає його там. Йому бракує будь-якої форми фізичного, мовного, соціального та музичного розвитку.

(Найбільш чуйна) Київська міська поліція протоколює випадки обмеження доступу сім'єю викрадачів, які навіть почастішали. Але негативна загальна ситуація від цього не змінюється.

Батько Анатоля Еберхард, колишній директор земельної психіатричної лікарні і досвідчений невропатолог і психотерапевт, їздив до Києва, щоб побачити свого онука Еміля після довгої розлуки. Це спрацювало через ворожість і недовіру сім'ї викрадачів тільки з другої спроби. Еберхард був вражений «репресивними умовами» і «параноїдальним і соціопатічним середовищем», де зростає маленький беззахисний хлопчик.

Еберхард повідомив німецьку владу з медико-соціальної точки зору про умови Еміля: сильна недорозвиненість, дефіцит дрібної і грубої моторики - нехтування медичним доглядом і ознаки недоїдання - сувора ізоляція, залякування і придушення сімейних зв'язків.

Його вирок: Благополуччя дитини під серйозною загрозою і зовнішнє втручання терміново необхідне - навіть якщо уряди і держави в своїх власних інтересах терплять або заохочують цю форму жорстокого поводження з дітьми.

Касаційний суд в Києві повернув випадок Сабіни в суд першої інстанції через дрібні причини - очевидна тактика зволікань. Там повернення дитини скоріш за все буде відхилено в результаті зацікавленого опитування і на основі вибіркових свідоцтв.
Знову і знову застосовує українська Держава викрадачів дітей свою досконалу зброю - не тільки в випадках Еміля і Сабіни але і у випадках викрадених з Італії малюків Еріка З. і Родольфо П. (і, ймовірно, в багатьох інших):

• роки зволікань процесу репатріації
• терпимість і заохочення вимушеного розділення і відчудження батька та дитини
• захист матерів-викрадачок від санкцій та притягнення до кримінальної відповідальності
• фактична передача одноосібної опіки матерям-викрадачкам
• тяжкі маніпуляції судових розглядів і судових рішень

Анатоль подає до контрольного комітету суддів України, Вищої ради юстиції, звернення проти судового свавілля і тяжкого порушення основних норм міжнародного права. Проте цей орган не має чітких компетенції і вважається через (імовірно) перманентне очищення українського державного апарату практично недієздатним.

Міністерство закордонних справ, Федеральне міністерство юстиції і посольство Німеччини в Києві детально проінформовані на щоденній основі про новітні беззаконня України - і продовжують вперто мовчати.

За підтримки нової міської поліції Києва Анатолю вдалось отримати доступ до Еміля. Незважаючи на ворожість сім'ї викрадачів, побачення батька з сином відбулось з великою кількістю тепла і довіри.

Емілю, однак, даються взнаки наслідки довгого викрадення і утримання: розвиток невідповідний віку, худенький, блідий, без розвинених м'язів. Це висока ціна, яку платить маленький беззахисний хлопчик за безумство матері-викрадачки, масові порушення закону України і повний провал німецьких властей.

Медичний висновок компетентного медичного обслуговування в Києві на запит Анатолія доповнив сумну картину: Емілю діагностували неврозоподібний стан, астено-невротичний синдром, уповільнений розвиток мовлення, відсутність імунізації і плоскостопість.

Верховний суд України остаточно відхилив повернення Еміля. Його міркування відгонили беззмістовним формалізмом і без посилання на Гаазьку конвенцію, крім того, нічого не згадували про скарги з приводу кричущого порушення закону в попередніх інстанціях.

Це ще раз ясно показує:

• Уряд і юстиції України зневажають Гаазьку конвенцію, а також права дитини та основне право на опіку і гідність батька дитини
• Ефективного механізму для повернення з-за кордону викрадених дітей не існує

Замість цього Україна практикує послідовну політику легалізації викрадення дітей через кордон, коли вони походять від українських матерів.

Широко розповсюджена газета Süddeutsche Zeitung опублікувала детальний репортаж про викрадення Еміля. В ньому описується, на яке лихо і небезпеку постійно наражає батька провал правової системи і органів і які травматичні наслідки такого жорсткого викрадення дитини.

Баварська регіональна газета Münchener Merkur доповнює картину своїм власним детальним репортажем про Еміля. Вона проводить паралелі з іншими викраденням дітей за кордоном і показує зростаючу соціальну значимість міжнародних суперечок про опіку, як форми жорстокого поводження з дітьми.

Майже на другу річницю викрадення неправосуддя України завдає нового удару. після півторарічного провадження про регулювання порядку спілкування радянська суддя Солом'янського районного суду м. Києва Кіцюк ухвалює аномальне рішення: Анатоль може проводить з Емілем лише 6 годин на місяць - одні єдині вихідні, за місцем проживання Ірини та під її наглядом. Обмежувальні правила відвідування, дуже схожі на такі в комуністичному таборі для полонених - прийняті незважаючи на інтереси дитини і травматичну дію на батька і дитину.

Під час останнього судового слухання Ірина знову поводилась неможливо і, окрім всього іншого, обмовила Анатоля як «німецького фашиста», який прагне помсти за поразку у війні, позбавляючи . українських матерів дітей. Вирішальною для ироку стала рекомендація Управління по справам дітей, оплоту радянської жіночої солідарності - де Анатоля з обережності навіть не заслухали.

Активісти з цивільних прав, що підтримують Анатоля, вбачають в випадку Еміля чергове підтвердження: стара радянська бюрократична правова система презирства і корупції продовжує жити і відкидає будь-які спроби реформ з великим завзяттям. Вони дивуються, що німецькі політики і чиновники мали б вже давно енергійно вступитись за Еміля.

Німецьке телебачення випускає передачу про викрадення Еміля по другому центральному каналу (ZDF - "Привіт Німеччина": "Батько бореться за сина в Україні"). Продьюсер передачі, Брітта Маркс, працювала протягом багатьох років над темою міжнародного викраденням дітей.

ZDF телевізійний звіт --> https://youtu.be/BUB65DGeibw

Паралельно з цим на захист Анатоля, в тому числі і перед Адміністрацією президента, стає німецько-український ромадянський рух за громадянські права "Громадський центр стратегічних ініціатив". Вони боряться за правову державу та європейську інтеграцію України - і, саме тому викрадення Еміля за сприяння держави розглядається ними як сигнальний ліхтар. Його голова, адвокат Сергій Стампельський зазначає: форма і зміст українських вироків щодо Еміля і Сабіни має ознаки серйозних порушень закону і є довгостроковим наслідком радянського тоталітаризму.

Незважаючи на гостру актуальність, відповідальний районний суд у Києві, що безрезультатно займається двома паралельними справами з 2014, безпідставно відкладає на два місяці найпростіші справи про батьківськи права. Таким чином, Анатолю не доведеться відсвяткувати третій день народження Еміля разом. Ці права повинні були б автоматично застосовуватись згідно HCA владою країни викрадачів. Але, на жаль, не в Україні, де одне порушення закону слідує за іншим...

З жахливим свавіллям і некомпетентністю Касаційний суд відхиляє швидкий шлях повернення Еміля. Радянська судова система повністю ігнорує Гаазьку конвенцію, обов'язкові німецький судові рішення і повні провали української влади щодо дворічного викрадення дітей. Замість того, щоб вирішувати основне питанням, а саме нелегальністю утримання Еміля в Україні, судді цікавляться дивним коротким опитом про громадянство Ірининої другої дитини (невизначеного батьківства). Має місце та ж тактика порушення закону, що і в процедурі оскарження: займатись дрібницями заради того, аби обійти (явно засудження) головне.

Таким чином, Україна узаконила викрадення Еміля і, таким чином, поствила себе за межами міжнародного права , як активна країна викрадачів дітей. Подібне ссталося кілька днів тому і у випадку з Сабіною М.: без жодного зв'язку з HCA Апеляційний суд відхилив її повернення.

Тому Анатолій знову звертається за допомогою до міністерства закордонних справ, Бундестагу та Європарламенту. Він відновив своє прохання до Міністерства юстиції України, що Еміль має бути повернений додому в Німеччину виключно шляхом адміністративного нагляду відповідно до статті 18 HCA, оскільки юстиція довела свою неспромогу і небажання.

Наскільки виправдане це занепокоєння вияснилось вже через кілька днів: голову Київського апеляційного суду затримують антикорупційні слідчі прямо в будівлі суду: з великими сумами готівки та письмовими маніпульованими судовими постановами. І ці шахраї судили справу Анатолія, Уве і їхніх дітей протягом двох років!!!

Мюнхенський суд у справах сім'ї вкотре підтверджує заключення: утримання Еміля в Україні є незаконним.

Це рішення суду знову не буде прийняте там до уваги.

Касаційний суд в Києві проігнорував всі остаточні терміни, щодо остнаточного вирішення питання репатріації Еміля: дати суду досі не оголошено.

В той же час доньку Уве Сабіну помітили в будинку бабусі й дідусі і мусили безпорадно спостерігати, як її кудись вивозять в невідомому напрямку. Влада не втручається. Натомість касаційний суд, вдаючись до тяжких фальсифікацій, зупиняє процес повернення Сабіни і повертає процес в інші інстанції. Таки чином переважно жіночий радянський суд чинить дуже грубе порушення міжнародного права і затримує процедуру репатріації в інтересах викрадачів матері принаймні ще на рік. Як і у випадку ретельно спланованого відчуження Еміля, в правовому вакуумі України такому розвитку подій наразі нічого не заваджує.

Україна стає все більш схожа на державу викрадачів дітей, для якої Гаазька конвенція служить тільки манекеном. Числені письмові звернення Уве і Анатолія до міністра юстиції України, як і очікується, залишаються без відповіді. Для Eміля міжнародна юридична процедура репатріації нічого не гарантує.

Від сьогодні під пунктом меню "Листи" будуть з'являтись листи до Еміля і дописи в щоденник, який Анатоль веде з осені 2013 для свого сина.

Рішення останньої інстанції щодо повернення Еміля буде незабаром проголошене, тому ризик його викрадення знову загострився. У зв'язку з цим, в свою 15ту подорож до Києва, Анатоль посилив спостереження за будинком, де мешкає Ірина. В свою чергу Ірина попередила персонал служби безпеки сусіднього мікро-банку, що призвело до його затримання міліцією на вулиці за підозрою в тому, що він готує пограбування банку.

Але завдяки українському перекладу сторінки в Інтернеті, який зробили прихильники, допит в міліції закінчується відносно швидким звільненням. Слідчий здивований поведінкою Ірини, яка поставила Еміля і себе у скрутне становище в Україні, замість того, щоб спокійно жити у Німеччині.

Анатоль знайомиться із ще одним німецьким батьком Уве Мертенсом, який відстоює дитину через Гаазьку конвенцію. Його ситуація дуже схожа: приблизно два роки тому його маленьку донечку Сабіну з Мюнхена викрала мати з України і заховала там у бабусі з дідусем, незважаючи на те, що вони не мають жодних опікунських прав.

На Різдво 2014р., тобто з великим запізненням, український суд прийняв рішення на основі Гаазької конвенції про повернення дитини. З того часу дитина зникла, і влада не вживає жодних заходів. Це свідчить про наступне: у випадках таких викрадень байдужість влади та порушення міжнародного права є не поодинокими випадками, а правилом !

Анатоль підвів проміжні підсумки тривалих старань для повернення Еміля, які розчаровують. Поруч із незліченними моментами болю, суму і зневіри величезними є особисті втрати:

• два втрачених роки у ролі батька,
• десяток поїздок до Києва,
• два десятки українських судових засідань та слухань,
• сотні заяв, подань та скарг в німецьких та українських установах,
• тисячі робочих годин на кореспонденцію, запити, висновки та документацію по справі,
• десятки тисяч Євро видатків на юридичний супровід, судовий процес, подорожі та перекладацькі послуги
• тотальне позбавлення прав через порушення міжнародного права та свавілля влади і тут і там …

… і все це без жодного видимого прогресу у справі і без конкретної перспективи на покращення.

Друга розмова посла Вайля з українським міністром юстиції Петренком про повернення Еміля минула практично безрезультатно. За даними консула Графа такі делікатні теми як право на спілкування з дитиною, приведення вироку до виконання та реалізація ордеру на арешт, виданого Інтерполом, зовсім не зачіпались.

Справу Еміля передано до касаційного суду в Києві - тобто, у вищу інстанцію - яка повинна вирішити його долю протягом двох наступних місяців.

Відділ Київської кримінальної міліції у справах неповнолітніх запевняє Анатоля, що вони забезпечать йому доступ до Еміля, щоб він міг скористатись своїми батьківськими правами. Але свого слова вони не дотримуються і нічого не роблять.

Таке порушення свого слова є типовим для опортунізму та ненадійності в українському суспільстві. Обидва значним чином ведуть до того, щоб насправді багату країну тримати в безладі й біді.

Анатоль знайшов, де Ірина переховується в Києві і, скориставшись несподіваною можливістю, робить спробу порятунку. Його втеча з Емілем на руках закінчується дуже швидко перед дулом рушниці громадської оборони націоналістичного правого сектору.

Громадська оборона повертає дитину назад Ірині та передає Анатоля в міліцію. Оскільки під час допиту не встановлено факту насильства і доведено право на батьківство, Анатоля було звільнено.

Міліціонери поставились з розумінням до тяжкого становища Анатоля.

Після того, як Київська служба виконання судівських вироків протягом трьох місяців фактично бойкотувала свій обов'язок здійснення контролю за виконанням вироку та Ірина фактично сховалась разом з Емілем, київський апеляційний суд в радянському стилі знову скасовує попередній вирок, грубо маніпулюючи фактами.

Найбільша брехня у вироку суду:

Анатоль не зміг заперечити факт, що Еміля перевезено в Україну з його згоди.

Київський Печерський районний суд постановив повернути Еміля до Німеччини.

В остаточному слуханні Ірина ввела суд в оману плутаними звинуваченнями проти Анатоля і була декілька разів попереджена суддею.

Ірина ховає Еміля

Навіть під час винесення вироку Ірина ховається разом з Емілем.

Адвокат Ірини також не з'являється на винесення вироку.

Посол Німеччини нагадує міністру юстиції України про відкриття судового процесу щодо повернення Еміля.

У розмові тема тимчасових контактів батька з сином залишається поза увагою.

Анатоль направив численні офіційні запити про допомогу в

• Управління канцлера
• Федеральне міністерство закордонних справ
• Посольство Німеччини в Києві
• Федеральне та Баварське міністерство юстиції
• Комітет у закордонних справах Бундестагу
• Уповноваженому комісару в Європейській комісії

Він просить представників Німеччини, під час їх численних зустрічей з українськими посадовцями, офіційно або неофіційно посприяти поверненню Еміля на батьківщину. Кінцевий результат є - і залишається донині, - рівним нулю.

Офіційна байдужість в більшості випадків дуже відчутна.

Всупереч положенням Гаазької угоди, Міністерство юстиції України посилає Анатоля, як окремого позивача, у владні і судові джунглі відстоювати свої законні права. Будь то міліція, чи комісія у справах неповнолітніх, чи то суд у сімейних справах в Києві - завжди одна і та ж історія: або ніхто не хоче нести відповідальність за що-небудь, або займає сторону матері-викрадачки.

Ірина може не побоюватися санкцій за свою злочинну поведінку.

Іринин швагро Дмитро вибачається по телефону перед Анатолем за свою початкову підтримку викрадення. Ірина запланувала все раніше і нестримною брехнею ввела свою сім'ю в оману про її сімейне життя в Німеччині. Вона цілеспрямовано скаржиться і користується позаправовими станами в Україні з метою позбавити Анатоля батьківських прав.

Під час своєї пасхальної поїздки в Київ Анатолій здивував своєю появою Ірину та її матір, що прогулювались з коляскою в парку Політехнічного уріверситету і, незважаючи на високий рівень агресії, провів чудову годину з Емілем на руках. Еміль спокійно, з цікавістю і довірою реагував на свого батька, незважаючи на довгу розлуку. Після цієї зустрічі Ірина починає блокування стосунків запекліше, ніж коли-небудь раніше.

Після вторгнення Росії в Крим є великий страх війни по всій Україні. Анатоль шукає всі можливі шляхи, аби благополучно повернути Еміля на батьківщину в Німеччину.

Українське Міністерства юстиції оголосило, що поточний суд над Іриною в осяжному майбутньому не відбудеться у зв'язку з "технічними проблемами". Крім того, немає відповідної компетенції, аби забезпечити дотримання права Анатоля на отримання доступу до дитини і почати розшук зниклої безвісти дитини. Це прелюдія до загального руйнування Гаазької угоди Україною.

Посольство Німеччини, яке підключилось до справи з осені 2013, тримається відсторонено нібито з міркувань невтручання. До цього моменту це найсерйозніше зіткнення Анатоля з байдужістю німецької влади в історії з Емілем.

Прокурор Мюнхену, діючи в рамках порушеної Анатолем кримінальної справи, подав ордер на розшук Ірини Інтерполом через викрадення дітей.

Але у нефункціонуючої України він не знайде жодної уваги.

Починається велике кровопролиття на Майдані і Україна перебуває на межі громадянської війни. Анатоль в розпачі телефонує Ірині з Мюнхена і звертається з проханням підготуватись до від'їзду незалежно від того, де вони знаходяться.

Ірина відмовляється: вона воліє скоріше померти в Україні, ніж жити в Німеччині.

Ірина припинила всі контакти з Анатолем. Анатоль проводить у Києві десять днів в систематичний пошуках Еміля - але марно, оскільки Ірина таємно перевезла Еміля до Криму, де вони також стали свідками російського втручання. Іринина сім'я відмовилася надати по телефону будь-яку інформацію про місцезнаходження Еміля.

Міліція відхиляє скаргу про викрадення дитини, оскільки вважає це суто приватною сімейною проблемою.

Ніч за ніччю, Анатолій приєднується до руху на Майдані і розгрібає лопатою сніг разом зі студентами при мінус 30 градусах. Це надзвичайно напружений час зламу, надії, страху і невпевненості. Уповноважене у справі Еміля Міністерство юстиції тимчасово окуповане протестувальниками і спустошене.

На терміновий запит Мюнхенський районний суд ухвалює Анатоля єдиним піклувальником та медичним опікуном Еміля.

Відповідно до міжнародних конвенцій з захисту дітей Україна підтримати реалізацію вироку - теоретично...

Анатоль залишається у Києві, аби підтримувати зв'язок з Емілем. Ірина вперше блокує зустрічі Еміля і Анатоля. Її мета полягає в тому, щоб взагалі припинити стосунки батька і сина. Еміль стає її інструментом в конфлікті.

Ірину заслухали в Міністерстві юстиції України, де вона відхилила повернення Еміля назад до Німеччини. Таким чином розпочалась справа в українському суді. Ірина вдалась до відомих трюків матерів, що прагнуть розлучитись: Анатоль буцім-то п'яниця, насильник, садист, гулящий, педофіл і т.д. В результаті, подружні стосунки знищено остаточно.

З важким серцем Анатоль подає офіційний запит на повернення в Міністерство юстиції України - базуючись на цивільному праві Гаазької конвенції проти міжнародного викрадення дітей, яка зобов'язує країну перебування негайно повернути дитину до країни походження та передає всі права на піклування в країну походження.

Анатоль двічі їздить до Києва з метою пошука розуміння і мирного врегулювання. Ірина та її мати демонструють нездатність до діалогу і компромісу. Їхня точка зору: дитина належить тільки їм. Умови життя Еміля різко погіршились: квартира в бідній радянській багатоповерхівці, яка розташована на головній дорозі, з цілодобовим смогом і шумом.

Мати пенсіонерка, а Ірина без роботи і доходу. Анатоль починає перераховувати щомісячні аліменти на Еміля.

Мій любимий маленький Емілю,
сьогодні твій перший День народження - з цього приводу любові і всього найкращого!
Татко тебе дуже любить і думає про тебе день і ніч.
Твій подарунок прибуде за два тижні.
Твій тато Липень 2013

Вітання Анатоля до першого дня народження Еміля.

Ірина повідомляє наприкінці узгодженого часу поїздки в Україну, що вони не збираються повертатися до Німеччини і будуть жити в майбутньому з Емілем та матір'ю в Києві. Анатолевий жах, протест і плач їх не розчулює. Ірина заявляє дивні твердження близькі до параноїдальних: всі і кожен хочуть вкрасти її Еміля, німецька система охорони здоров'я смертельна для немовлят, а Німеччина взагалі погана країна.

Ірина від'їздить з Емілем в Київ - нібито на шість тижнів відвідати матір. Анатоль дає дозвіл на тимчасову подорож Еміля.

Еміль захоплює всіх своєю веселою, живою і відкритою вдачею.

Натомість Ірина відхиляє будь-яку форму інтеграції і вдається все більше і більше до ревнощів, домінування і відрази до німецького середовища. Вона відгороджує Еміля і відкидає навіть найпростіші медичні планові огляди та щеплення.

У рамках возз'єднання сім'ї Ірина емігрує до Німеччини і офіційно зобов'язується вдатися до інтеграційних заходів.

Еміль отримує місце постійного проживання в районі Мюнхена як німецький громадянин.

Веселого Різдва, маленький чоловіче! Еміль все ще залишається в Києві, бо Ірина постійно відтягує виїзд обох до Німеччини.

Незважаючи на це зовнішній вплив Еміля є значним: навіть з далекої німецької землі та з не родинного оточення Анатоля приходять найгарніші різдвяні подарунки ручної роботи.

Еміль народжується як спільний син Ірини та Анатоля. Незважаючи на погані умови Ірина обрала місцем пологів Київський міський пологовий будинок. Медикаменти та продукти харчування треба було приносити самим, а також не обійшлося без чималенької винагороди лікарці за «опіку».

Сімейне право сюди, міжнародне право туди… Про що ще не знає Анатоль – тим краще для Ірини – через цю важливу географічну обставину українська влада буде вважати Еміля суто корінною дитиною. Ось і перший паросток драми, яка наближається.

Нащадок уже в дорозі! Після багатьох «повсякденних стажувань» в Німеччині та місяців бюрократичних перешкод Ірина та Анатоль одружуються в Києві.

Перед весіллям обоє прийняли рішення обрати Мюнхен місцем спільного проживання.

Багатоденні мандри лікійськими прибережними шляхами між Анталією та Мармарисом міцно пов’язали Анатоля та Ірину.

Це стало вступом до дуже рухливого періоду стосунків – з великою кількістю переїздів між Німеччиною та Україною та перешкодами через строгий Шенгенський візовий режим.

Ірина та Анатоль зустрічаються вперше як мандрівники в Кримських горах на схід від Ялти.

Що поєднує їх відразу: любов до природи, бажання подорожувати і сімейні цінності.