Ні без мого сина

Еміль та Анатоль

Мій любимий маленький Емілю,

20/03/2015

ми так далеко один від одного, але й близькі: кожен ранок починається для мене з твого безтурботного сміху і писку - прямо з будильника, якого запрограмовано півтора роки тому.

В моїй уяві я бачу тебе, як і раніше, поряд зі мною: як твоя голова виглядає з-під ковдрочки, як твоя рука ніжно водить по моїм губам і носу і потім тепло опиняється в моїй, як твої оченята, сповнені життя і цікавості, позирають у новий день. Коли тобі витирають сіднички і міняють підгузники, ти задоволено штурхаєш своїми ноженятами. Перш ніж я піду з дому, я посиджу з тобою на колінах, ми разом послухаєм цвірінькання пташок з вулиці, або музику з програвача. А коли я увечері повертаюсь додому, ти вже нетерпляче качаєшся на гойдалці Maxicosiі протягуєш до мене рученятка...Нарешті в цей момент накочує великий біль реальності: твоя дитяча кімната пуста, твої м'які іграшки нерухомі, панує тиша. Твоє викрадення в Україну півтора роки тому все змінило.


Бути без тебе і не відати, як тобі живеться - це найважчий час і найтвердіше випробування мого життя. Мої думки і почуття кружляють навколо тебе щодня і щоночі.

Не дивлячись на те, що я вже 15 разів відвідував Україну, аби тебе знайти, побачити і повернути додому, кінця твого викрадення ще не видно. Кожний червоний штамп в моєму паспорті, що свідчить про в'їзд і виїзд - це маленьке сердечко тобі.


В часи твого викрадення драматичні події перетворили Україну на центр світової кризи. Щоразу, коли я відвідую Україну, я відчуваю там загальний страх перед війною і розпадом - і поділяю їх в свої найтяжчі моменти на чужині.

Навесні 2014 я мав нагоду несподівано вислідити тебе в парку Політехнічного університету і, проти бажання твоєї матері, провести 45 хвилин з тобою. Ти був дуже спокійний, дивився зацікавлено на мене своїми великими голубими очима і обвив своїм рученятком мою шию. Тоді було ясно: є щось між нами, що об'єднує, що ніхто не може зруйнувати, і навіть після довгої розлуки знаходить шлях один до одного.

Те, про що мріється - те збувається. Значить: скоро ми знову побачимось!!! Для мене це значить, що попри скепсис і розпач деяких людей: сподіватись на краще, щиро і витривало! Цьому я навчився раніше в високих горах і далеких країнах і тепер це надихає мене і дає надію в тривалій боротьбі за тебе і за твоє майбутнє.

Я пишу тобі регулярно щоденника, аби ти пізніше міг збагнути, що трапилось. Твоя тітка Естер повинна його тобі передати, якщо зі мною трапиться негаразд під час війни в Україні. В щоденнику йдеться про пригоди, злети і падіння, які пережив твій татко в пошуках тебе.


Що стосується твого офіційного повернення в Німеччину, то українська сторона систематично порушує права людини, а німецька - нічого не вимагає. В своїй байдужості і бездіяльності бюрократи обох країн схожі: вони визнають себе непричетними і дивляться в сторону - врешті, це ж не їх діти...Всі благання і апелювання до бюрократів та політиків були досі безплідними, але я не здаюсь.

Не було б щастя, та нещастя помогло: я не залишився на самоті. На моїй стороні є друзі, які про мене піклуються. Таким несподіваним чином з'явилась в інтернеті також чудова сторінка підтримки Еміля і його батька. Вона покликана привернути увагу громадськості до твого викрадення.


На поточний момент залишається тільки сподівання, що ти отримаєш достатньо піклування і твоє дитинство не дуже зруйноване ізоляцією в Києві. Коли я тебе востаннє бачив три місяці тому, ти був блідий і сумний. Скількох людей, знайомих і незнайомих, ти зачаровував в Німеччині своєю виразністю! Нехай так і буде надалі ...

Завжди твій, назавжди для тебе -
в любові і вірності обнімаю тебе крепко з далечіні,
Твій татко Анатоль
Мюнхен, 20.03.2015
Копірайт © 2015 - 2018 Анатоль, Даніель Вишневські Переклад українською: Руслана Радчук.
Велика подяка netzhaus AG, Potsdam за технічну підтримку.
Вихідні дані